Як російські воєнкори й медіаоглядачі говорять про провали війни: п’ять прийомів у 2022–2026 роках

З розвитком повномасштабної війни зростала кількість подій, на які російським воєнкорам та авторам, що регулярно висвітлюють бойові дії, доводилося реагувати. Відступи, втрати особового складу й техніки, провалені операції та рішення командування ставали темами публічного обговорення. Однак способи говорити про них суттєво відрізнялися. Одні автори заперечували або виправдовували невдачі, інші перекладали відповідальність, озвучували критику чужими словами чи прямо вказували на прорахунки військового керівництва. Важливо не лише те, про що вони говорять, а й те, як пояснюють події, на кого покладають відповідальність і яких питань уникають.

У статті розглянуто п’ять таких прийомів на прикладі Долгачова, Єгорцева, Ворсобіна, Fighterbomber і Онуфрієнка. Це автори з різними форматами роботи й різним ступенем публічності — телевізійні кореспонденти, радіооглядач, автор анонімного телеграм-каналу та військово-політичний публіцист. Для кожного простежено, як змінювалися його публічні висловлювання у 2022–2026 роках, як він говорив про втрати й невдачі, чи визнавав проблеми російської армії та наскільки відкрито критикував командування і військові рішення. Окрему увагу приділено тому, чиєю мовою озвучувалася критика — власною, запозиченою або прихованою за риторичними запитаннями. Авторів розташовано від тих, хто найбільше уникає визнання проблем, до тих, хто відкритіше говорить про прорахунки та рішення військового командування.

Аналіз стосується публічних висловлювань авторів і не дає підстав робити висновки про їхні приватні переконання. Нас цікавить те, як вони подають події своїй аудиторії, що готові визнавати, кого звинувачують і яких тем уникають. Саме за цими ознаками можна простежити межі критики, які кожен із них встановлює у власних публічних висловлюваннях.

У розглянутих прикладах критика переважно зосереджується на тому, як ведеться війна, а не на тому, навіщо її розпочали. Автори можуть говорити про провали операцій, помилки командування, втрати й неефективні рішення, іноді навіть вимагати зміни стратегії. Натомість питання про цілі вторгнення, відповідальність за його початок і причини продовження війни порушуються значно рідше. Навіть коли таке питання з’являється, воно не обов’язково стає основою подальшої критики. Ця різниця між питаннями «як» і «навіщо» допомагає побачити, наскільки далеко кожен із п’яти авторів готовий заходити у своїх оцінках.

Ідеться про те, що в російському інформаційному просторі не вся критика однакова. Воєнкор може різко писати про провал операції, бездарність командування чи великі втрати, але водночас переконувати аудиторію, що сама війна правильна, а винні лише окремі виконавці. Якщо не розрізняти ці речі, можна помилково сприйняти таку критику як протест проти війни або ознаку зміни поглядів.

Розуміння цих прийомів допомагає читачеві краще оцінювати російські повідомлення про перебіг війни, бачити, як відповідальність за невдачі переносять на окремих командирів, і не плутати невдоволення воєнними результатами з неприйняттям самої агресії.

Долгачов: невдачі лише в противника, втрати допустимі

Миколай Долгачов — воєнкор ВГТРК, який із початку 2022 року живе й працює в тимчасово окупованому Луганську. У квітні 2014 року він очолив кримське бюро ВГТРК, з листопада 2014-го став воєнкором, а у квітні 2016 року очолив Громадську раду з будівництва Керченського мосту. Нині керує філією ВГТРК у Луганську й із серпня 2024 року веде програму «Наші» на «Росії-1». 11 квітня 2025 року Україна запровадила проти нього санкції, а в реєстрі «Рупори Кремля» зазначено, що його телеграм-канал «ДолгZ» виправдовує дії російської армії. У грудні 2023 року він увійшов до складу команди підтримки Путіна на президентських виборах, а 22 лютого 2024 року підтримав акцію на честь учасників т. зв. «СВО» (за даними fedpress.ru). Програму «Наші» згадано й у матеріалі OsintFlow «Діти як реквізит пропаганди» (30.09.2026) серед форматів, через які воєнкори працюють із дитячою аудиторією на окупованих територіях.

Профіль у «Миротворці»: https://myrotvorets.center/criminal/dolgachev-nikolaj-valerevich/. Його позначено як пособника терористів і російських окупантів та антиукраїнського пропагандиста. В описі зазначено, що з 8 квітня 2014 року він завідував кримським бюро ВГТРК, а з листопада 2014 року працював воєнкором, переважно в окупованому Донецьку.

Публічну риторику Долгачова визначає моральне протиставлення сторін: Росія в ній постає захисником, а Україна — джерелом насильства й загрози. Ця рамка помітна вже в дописах перших днів повномасштабного вторгнення. 5 березня 2022 року, на десятий день вторгнення, о 12:32 він повідомляє про розбиті позиції «правосєків» і «всушників» у т. зв. «ЛНР», які, за його словами, трималися недовго. О 12:42 пише, що жителі Донбасу вісім років жили в режимі терору. О 18:50 показує символ, який, за його словами, використовували «правосєки» на блокпостах біля Трьохізбенки, і додає, що це відповідь на питання, з ким іде війна. Допис набрав 89,4 тис. переглядів. О 20:31 він пише про відновлення житла: руйнувала Україна, відновлює Республіка, а питання, хто Добро, а хто Зло, називає риторичним.

У цій послідовності важливі не лише окремі звинувачення, а й спосіб побудови аргументації. Військові дії російської сторони подаються як захист і відновлення, тоді як дії України — як доказ її нібито злочинної сутності. Такий поділ не залишає простору для нейтральної оцінки подій: позиція Росії заздалегідь наділяється моральною правотою, а противник опиняється на боці Зла. Цю логіку Долгачов поширює і на повідомлення про бойові дії. Наприклад, 7 липня 2023 року о 22:07 він переказує сюжет про штурмовиків, які вбили кількох противників і взяли п’ятьох у полон. Військові успіхи в такій подачі стають підтвердженням правоти власної сторони.

Скриншот: канал «ДолгZ», 5 березня 2022 року, 12:32 і 12:42.

Це протиставлення Долгачов формулює і пряміше. «ДолгZ» переслав допис із каналу «Долгачов говорить», у якому стверджується, що в боротьбі Добра зі Злом нейтралітет теж є злом, а спроби відбілити зло суперечать об’єктивності. Отже, сама можливість дистанціюватися від однієї зі сторін заперечується: аудиторії пропонують не оцінювати конкретні дії, а визначитися, на чиєму вона боці. Важливо, що це пересланий допис, а не окрема авторська публікація в «ДолгZ», однак його поширення показує, які формулювання Долгачов виносить у власний інформаційний простір.

Подібний спосіб розподілу відповідальності помітний і в дописі про зруйнований будинок на проспекті Ватутіна в Донецьку. У пересланому повідомленні стверджується, що українські сили вдарили по центру міста з РСЗВ «Град», зруйнували будинок і вбили його мешканців. Загибель цивільних автор допису пояснює тим, що вони нібито не хотіли жити за правилами, нав’язаними Заходом. Таким чином, трагедія одразу отримує політичне пояснення: відповідальність покладається на Україну, а загиблі стають частиною ширшого наративу про протистояння Росії та Заходу. Це не власний текст Долгачова, а переслана публікація, тому коректніше говорити не про його особисте твердження, а про поширення ним такого трактування загибелі мирних жителів.

На цьому тлі показово, як він говорить про несприятливі для російської армії обставини. У листопаді 2023 року Долгачов визнає наявність українського плацдарму на Дніпрі. Однак не розглядає причин, через які українським силам вдалося закріпитися, і не порушує питання відповідальності російського командування. Натомість застерігає аудиторію від байдужості й обіцяє противнику несподіванки навесні. У цьому випадку військова проблема не заперечується, але її визнання не переходить у критичну оцінку власної сторони: незручний факт стає приводом для мобілізаційного посилу.

Ще виразніше цей підхід проявляється у власному дописі Долгачова, де він підбиває підсумки змін, які відбулися за час так званої «СВО». Він прямо перелічує російські військові невдачі: відступ від Києва й Чернігова, вихід із Харківської області та залишення Красного Лимана. Проте одразу характеризує їх як події, що «в підсумку все одно роблять нас сильнішими». Замість аналізу причин відступів, помилок командування чи відповідальності за ухвалені рішення Долгачов переводить розмову на зміни в армії та суспільстві: появу досвідчених командирів, мобілізацію Донбасу, підготовку бійців на Кавказі та підтримку фронту населенням усієї країни. Він також наголошує на успіхах російських військ, їхній нібито гуманності під час евакуації цивільних і порятунку людей у Рубіжному та Попасній.

Далі автор допису визначає війну як «екзистенційну боротьбу» зі Злом, яке нібито прагне знищити Росію та позбавити майбутнього її населення. Звідси випливає заклик до концепції «воюючого народу»: кожен, незалежно від того, перебуває він на фронті чи в тилу, має працювати на перемогу. Долгачов закликає не вимагати від армії результату, а допомагати його досягти, підтримувати фронт і, за можливості, йти воювати. Отже, визнання масштабних військових невдач не стає підставою для критики командування або перегляду цілей війни. Навпаки, вони переосмислюються як досвід, що нібито зробив Росію сильнішою, і використовуються для обґрунтування подальшої мобілізації суспільства.

Інший спосіб зняти питання про причини війни — заперечити легітимність самої України. 13 листопада 2023 року «ДолгZ» публікує цитату, автора якої на скриншоті не видно: Україна — «не країна, а штучно зібрані території», Зеленський — «не президент, а узурпатор», українська мова — «не мова, а суржик». Це не власний текст Долгачова, тому його не можна подавати як його особисте формулювання. Проте він поширив цю публікацію у своєму каналі. Її зміст показує ще один компонент підтримуваної ним картини війни: заперечення української державності, політичної суб’єктності та національної ідентичності. За такої логіки питання, навіщо Росія воює з Україною, підміняється твердженням, що повноцінної країни, з якою ведеться війна, нібито взагалі не існує.

Скриншот: допис, який «ДолгZ» переслав із каналу «Долгачов говорить» (дата на скриншоті не видна).

Скриншот: канал «ДолгZ», 13 листопада 2023 року.

Окремий елемент цієї моделі — нормалізація російських втрат. 15 лютого 2026 року Долгачов пише, що виводити війська ніколи й нізвідки не треба, а втрати в 1500 бійців на рік в Афганістані були «допустимими». Загиблого товариша з Народного фронту він називає Героєм. Тут людські втрати не стають аргументом для обговорення доцільності бойових дій або перегляду військових рішень. Натомість їх пояснюють через необхідність утримувати позиції, готовність до жертв і героїзм загиблих. Порівняння з Афганістаном використовується для обґрунтування того, що певний рівень втрат можна вважати прийнятною ціною продовження війни.

Скриншот: канал «ДолгZ», 15 лютого 2026 року.

Політичну лояльність Долгачова доповнює його ставлення до Путіна. У жовтні 2026 року він вітає президента Росії з днем народження й говорить про «Епоху Путіна». Цей епізод не є безпосередньою реакцією на військову невдачу чи втрати, але вписується в загальну картину його публічної позиції: критика російського керівництва не стає частиною його способу пояснювати перебіг війни.

Отже, у проаналізованих матеріалах Долгачов не обов’язково замовчує всі несприятливі для російської сторони факти. Він може визнавати військові відступи, говорити про загиблих і поширювати повідомлення про проблеми на фронті, але не перетворює це на підставу для критичного перегляду позиції власної сторони. Невдачі противника стають доказами його слабкості або злочинності, проблеми російської армії — приводом закликати до стійкості й мобілізації, а власні втрати — допустимою ціною боротьби та героїчною жертвою. Характерна модель Долгачова — моральне виправдання війни через протиставлення добра і зла, делегітимізацію України, перенесення відповідальності за цивільні жертви на противника та нормалізацію російських втрат.

Єгорцев: сакралізація війни

Олександр Єгорцев — спецкореспондент православного телеканалу «Спас». Закінчив філологічний факультет МДУ (1996) та аспірантуру кафедри філософії релігії (1999), на «Спасі» працює з 2018 року. З 20 лютого 2022 року знімав на Донбасі, 15 квітня 2022 року виходив в ефір із Маріуполя.

Профіль у «Миротворці»: https://myrotvorets.center/criminal/ehortsev-aleksandr-yurevych/. Його позначено як пропагандиста війни, антиукраїнського пропагандиста й пособника окупантів, який брав участь у пропагандистських заходах Росії проти України. Запис від 28.09.2025 додає закид у свідомому порушенні кордону України заради відвідування окупованих територій. Досьє на особу я публікував 03.03.2026: https://osintflow.com/news/egortsev-alexander-yuryevich/. У ньому я зазначав, що спецкореспондент «Спасу» підтримує війну й часто буває в окупованих містах; у лютому 2026 року він публічно звітував із міст окупованої Луганщини. У досьє на особу я не зазначав про втрати чи невдачі, тому ця частина статті спирається лише на його власні дописи й ефіри.

Смерть і поранення в його репортажах пояснюються релігійно. Війна постає не лише як військове протистояння, а й як подія, що отримує сакральне обрамлення через молитви, ікони, мощі та розповіді про чудеса. У такій подачі бойові дії й людські втрати опиняються поруч із релігійними символами, які надають їм додаткового значення.

У листопаді 2022 року «Російська газета» описала схожий випадок: у так званій «ЛНР» під час молебню бійців батальйонів «Русь» і імені Олександра Невського замироточила ікона Богородиці, про що в телеграм-каналі повідомив журналіст Юрій Котенок. Це не матеріал Єгорцева, але він демонструє ширший медійний контекст, у якому релігійні явища пов’язують із російськими військовими та їхньою участю у війні.

У квітні 2023 року на «Спасі» вийшов його репортаж «Шлях воїна» пам’яті Владлена Татарського. Наприкінці серпня 2023 року «Спас» переслав його допис: ікона замироточила, коли з бою виносили двох важкопоранених і загиблого. Тут релігійний символ безпосередньо пов’язаний із подією, що супроводжується людськими втратами. Поранення й загибель військових включаються в розповідь про нібито надприродне явище, яке стає частиною релігійного осмислення війни.

У жовтні 2023 року на нього напали в Листвянці, але їхав він тоді з місіонерським хресним ходом, і до фронту ця подія відношення не мала. 12 лютого 2024 року «Спас» показав молебень на лінії бойового зіткнення біля мощей Димитрія Солунського й Олександра Невського, Єгорцев виходив на зв’язок. Навесні 2026 року вийшла програма «Журналіст в окопах», де бійці кажуть, що там, де ікона, там перемога.

Скриншот: «Російська газета», 17 листопада 2022 року.

Особистий канал Egortsev_TV (3,5 тис. підписників) показує, як та сама мова працює без телевізійної рамки. Тут з’являються не лише релігійні та фронтові сюжети, а й дописи про відступи, втрати та необхідність змінювати підхід до війни. Водночас важливо розрізняти власні висловлювання Єгорцева й переслані ним публікації інших авторів: сам факт поширення матеріалу не означає, що кожне його твердження є особистою позицією журналіста.

У жовтні 2022 року він пересилає допис Германа Садулаєва, де сказано, що люди «біжать із міст і сіл, які залишає наша армія», а винною в цьому названо Україну, яка нібито катуватиме й убиватиме тих, хто лишився. Відступ російських військ у цьому повідомленні не заперечується, але його наслідки пояснюються загрозою з боку противника. Таким чином, відповідальність за небезпеку для місцевих жителів переноситься з армії, яка залишає населені пункти, на українську сторону. Важливо, що це формулювання належить Садулаєву, а не Єгорцеву: останній поширив його у своєму каналі.

Скриншот: канал Egortsev_TV, 3 жовтня 2022 року, пересланий допис Германа Садулаєва.

Допис від 27 травня (рік на скриншоті не видно) ставить питання, чи можна «системно, рішуче й оперативно змінити» підхід до цієї війни. Відповідь: «Важко, але, напевно, можна. І життєво необхідно», аби тільки не вийшло, «як тоді: „Можна. А навіщо?“». Автор посилається на допис Андрія Медведєва.

Цей приклад показує, що в каналі з’являється не лише виправдання окремих рішень, а й критичний запит щодо ефективності ведення війни. Проте він спрямований на зміну підходів — системну, рішучу й оперативну, — а не на перегляд самої участі Росії у війні. Без повного контексту першоджерела та року публікації не варто приписувати Єгорцеву конкретну програму таких змін, але сам факт поширення цього повідомлення є показовим.

Скриншот: канал Egortsev_TV, 27 травня.

У ще одному дописі (початок не видно, він передує публікації від 7 жовтня 2023 року) йдеться про бійців, чиї тіла лишилися на полі бою й які продовжують числитися «зниклими безвісти». Автор пише, що новий закон дозволяє визнавати бійця загиблим через пів року після смерті, називає це півмірою й питає, що заважає зробити це зараз. Втрати названо прямо, а претензія стосується процедури.

Тут увага зосереджена на проблемі обліку загиблих і юридичного встановлення факту смерті. Публікація порушує питання про військових, чиї тіла залишилися на полі бою, але не переводить розмову до причин, через які вони там опинилися, або до відповідальності за такі обставини. Критика стосується того, як швидко держава має визнавати військовослужбовців загиблими, а не самої організації бойових дій.

Скриншот: канал Egortsev_TV, допис про зниклих безвісти та допис від 7 жовтня 2023 року.

У жовтні 2025 року канал публікує репортаж «Спасу» про ієродиякона, колишнього офіцера групи «А» КДБ СРСР, під заголовком «Шлях воїна». Це ще один приклад поєднання військової та релігійної тематики: біографія людини з досвідом служби в радянській силовій структурі подається через образ воїна та його духовний шлях.

Скриншот: канал Egortsev_TV, 26 жовтня 2025 року.

У матеріалах Єгорцева простежуються дві взаємопов’язані лінії. Перша — релігійне тлумачення війни: бойові дії, військові та їхні втрати з’являються в одному інформаційному просторі з молитвами, іконами, мощами й розповідями про чудеса. Таке поєднання надає війні сакрального виміру та формує образ воїна, чия участь у бойових діях представлена не лише як військова служба, а й як частина духовного шляху.

Друга лінія — критика окремих військових рішень і процедур. Відступи визнаються, втрати не приховуються, а проблеми з обліком загиблих та підходами до ведення війни стають предметом публікацій. Однак у наведених прикладах ця критика не переходить у заперечення війни чи постановку питання про відповідальність Росії за її початок. Вона стосується передусім того, як ефективніше вести бойові дії та як оперативніше розв’язувати проблеми, що виникають унаслідок війни.

Отже, Єгорцев поєднує релігійне осмислення війни з обмеженою критикою її практичних наслідків. Якщо в репортажах «Спасу» бойові дії отримують сакральне обрамлення, то в особистому каналі відступи й втрати можуть бути визнані, але розмова про них переважно зосереджується на діях противника, необхідності змінити підхід або вдосконалити процедури. Це дозволяє говорити про проблеми війни, не ставлячи під сумнів саму рамку, у якій її веде Росія.

Ворсобін: чужими вустами про війну

Володимир Ворсобін — політичний оглядач Радіо «Комсомольська правда», спеціальний кореспондент видання з серпня 1999 року та ведучий програм «Громадянська оборона» і «По суті справи». Народився 10 лютого 1973 року в Саранську. У 2016 році став лауреатом премії уряду Росії в галузі ЗМІ. 22 жовтня 2025 року отримав медаль ордена «За заслуги перед Вітчизною» II ступеня. Профіль на сайті Радіо «Комсомольська правда»: https://radiokp.ru/people/vladimir-vorsobin-0.

Ворсобін — не класичний воєнкор, який регулярно працює безпосередньо на фронті, і не «військовий патріот». У цьому дослідженні він представлений як російський медійний коментатор війни, який формує ставлення аудиторії до вторгнення, окупації та їхніх наслідків. Його матеріали дають змогу простежити, як ці питання вбудовуються у звичайну політичну, економічну й суспільну дискусію.

Профіль у «Миротворці»: https://myrotvorets.center/criminal/vorsobyn-vladymyr-vladymyrovych/. Туди його внесли за свідоме порушення державного кордону України з метою потрапити до окупованого Криму, участь у пропагандистських заходах Росії проти України та в спробах легалізації окупації Криму.

У січні 2020 року Ворсобін уперше після окупації відвідав Крим як спеціальний кореспондент «Комсомольської правди». Матеріал про поїздку, «Чому в райському Криму російський бізнес потрапляє в бюрократичне пекло» (13.01.2020): https://www.kp.ru/daily/27077.7/4148061/. У червні 2026 року він знову побував на півострові та підготував матеріал «Крим блокадам не вірить: Як насправді зараз живе півострів». У січні 2022 року перебував в Алмати під час заворушень, де на нього напав натовп із арматурою, палицями та ломами. За словами самого журналіста, його врятувало посвідчення «Комсомольської правди».

Досьє на сайті OsintFlow (Нік Белл, 23.09.2026): https://osintflow.com/news/vorsobin-volodimir-volodimirovich/. Там зазначено, що з початку війни він висловлювався негативно про її початок, згодом натякав на незгоду з нинішньою владою, але це швидко зникло, а тепер він вважає війну «грою політиків» і регулярно пересилає та коментує заяви Пєскова, Путіна й інших посадовців про умови припинення вогню. Це збігається з динамікою його каналу, описаною нижче.

16 лютого 2022 року, за кілька днів до повномасштабного вторгнення, в ефірі Радіо «Комсомольська правда» Ворсобін публічно підтримав визнання Росією так званих «ДНР» і «ЛНР»: «Я за признание Донбасса. Да, я — за. Потому что нельзя долго мучить людей».

Скриншот: канал «Ворсобин», 24 лютого 2022 року.

24 лютого 2022 року, у перший день повномасштабного вторгнення, Ворсобін публікує розлогий допис із трьома сценаріями подальшого розвитку війни. Він пропонує «залишити осторонь» питання моралі, людяності та міжнародного права й перейти до «самих фактів». Далі відтворює повідомлення російського Міноборони про нібито незначний опір української армії, розгромлену військову інфраструктуру та відсутність бомбардувань мирних міст.

Серед запропонованих ним сценаріїв — захоплення Луганської та Донецької областей із подальшим поверненням російських військ до Росії; розширення окупації з входженням до Одеси, Харкова, Києва та інших міст, вигнанням української влади й можливим поділом країни; а також затяжні наземні бої за сценарієм чеченської війни. В одному з варіантів він прямо припускає, що Одеса й Харків можуть увійти до складу Росії, а решта України перетвориться на щось на кшталт Білорусі.

Окрему увагу Ворсобін приділяє реакції українського населення. Він запитує, чи зустрічатимуть українці російські війська квітами, як, за його словами, це робили кримчани, чи вважатимуть себе окупованими. Водночас головним питанням називає не військову перемогу, а здатність Москви переконати українців у «справедливості того, що відбувається». Він також міркує, чи не жахнеться російське суспільство від пролитої української крові та чи підтримуватимуть росіян після війни.

У цьому дописі Ворсобін визнає ризик великих людських втрат і можливість спротиву українців, але розглядає їх переважно як перешкоди для Росії. Вторгнення, захоплення міст і можливий поділ України подані як сценарії політичного розвитку, тоді як питання права України на власну територію та самостійне визначення свого майбутнього відсунуті за межі дискусії. Його критичні зауваження стосуються передусім ціни війни для Росії та складності утримання контролю над захопленими територіями.

1 березня 2022 року, на шостий день вторгнення, він пише в особистому каналі (3,5 тис. підписників), що війна для нього передусім особиста тривога. Він передбачає «залізну завісу», дерев’яний рубль, дефіцит, тотальний агітпроп і «всеросійську бідність», порівнює це з Венесуелою й Кубою та питає, в ім’я якої мети йде ця «бійня».

Скриншот: канал «Ворсобин», 1 березня 2022 року.

Через десять днів, 11 березня, в ефірі радіо він іронічно розмовляє з Йосипом Пригожиним про «втікачів» і наприкінці бажає щастя і тим, хто виїхав, і тим, хто лишився. 14 жовтня 2022 року обговорює із соціологом, чого росіяни бояться більше: мобілізації чи ядерного удару.

Далі тон каналу змінюється. У червні 2023 року Ворсобін переказує допис Галії Ібрагімової, де одна жінка закликає «розбомбити Україну», а мати авторки не розуміє, як можна підтримувати Путіна. У видимій частині допису його власної оцінки немає. У вересні 2024 року він скептично оцінює економічну політику й вважає мир без капітуляції компромісом, на який Москва не піде.

Скриншот: канал «Ворсобин», 19 червня 2023 року.

У матеріалі про економічну вигоду від приєднаних українських територій Ворсобін описує дискусію експертів про те, скільки саме територій потрібно Росії — Донбасу й Херсона чи також Одеси, Дніпра, Києва та Львова. Українські землі в цій розмові розглядаються через промисловий потенціал, сільське господарство та можливий економічний прибуток для Росії.

Власну критику Ворсобін спрямовує на неефективність російського державного апарату, який, на його думку, не здатний самостійно організувати нормальне життя на захоплених територіях. Він визнає, що відновити життя після руйнувань складніше, ніж захопити місто, але не ставить під сумнів саме право Росії претендувати на українські землі. Навпаки, обговорює, як побудувати на територіях, які Росія «вважатиме своїми», ефективну економіку.

Тут проявляється характерний для Ворсобіна спосіб критики: він може гостро висловлюватися про російську бюрократію, військове управління та економічні провали, але предметом його критики стають методи й ефективність реалізації російської політики, а не сама окупація. У першому випадку він моделює можливі масштаби захоплення України, у другому — розглядає економічні проблеми управління захопленими територіями.

25 червня 2026 року в ефірі радіо переказує слова кримчан про «руку Москви». У серпні 2026 року пересилає допис «Пошук цілей СВО», а 24 серпня ставить двозначне риторичне питання, як «остаточно вирішити проблему» української незалежності. У наведених дописах прямого питання про мету війни після 2022 року вже немає.

Скриншот: канал «Ворсобин», 24 серпня 2026 року.

Манера комунікації

Публічну манеру Ворсобіна можна охарактеризувати як полемічну, емоційну та іронічну. В ефірах він використовує провокативні й навідні запитання, переформульовує позиції співрозмовників, перевіряє їхні аргументи та задає рамку обговорення. У власних дописах часто вдається до риторичних запитань, побутових аналогій і розмовної інтонації.

Водночас він не використовує характерної для частини російських воєнкорів відвертої мови ненависті, не засипає аудиторію образами українців і не вдається до прямих погроз. Його тексти зовні нагадують критичну журналістику: він може ставити під сумнів рішення влади, визнавати військові й економічні провали, говорити про людські втрати та суспільне невдоволення.

У розглянутих дописах і ефірах Ворсобін не висловлює прямого заперечення щодо російських претензій на українські території. Натомість у цих матеріалах він зосереджується на можливих сценаріях розвитку війни, економічних і соціальних наслідках окупації, а також на ефективності російського управління захопленими територіями. Його критичні зауваження стосуються передусім дій російської влади та труднощів, з якими вона стикається під час реалізації своєї політики щодо України.

Ще один прийом — дистанціювання через чужі слова. Ворсобін переказує й поширює заяви інших людей, не завжди додаючи власну оцінку. Це дозволяє вводити в інформаційне поле різні, зокрема радикальні, позиції без прямого авторського схвалення. У таких випадках важливо розрізняти його власні твердження, цитати та репости.

Отже, його комунікація відрізняється не стільки відкритою агресивністю, скільки журналістською інтонацією та зовнішньою критичністю. Він може створювати враження незалежного коментатора, водночас залишаючи війну й російські територіальні претензії в межах звичайної політичної та економічної дискусії. Один із ключових прийомів, який простежується в цих матеріалах, — критика методів за збереження цілей.

Fighterbomber (Туманов Ілля Борисович): чуже слово й вибіркова критика

Анонімний телеграм-канал Fighterbomber довго подавали як голос професіонала зсередини. У червні 2023 року проєкт «OSINT Бджоли» назвав його автором капітана ЗС РФ Іллю Туманова, колишнього помічника штурмана Су-34 з Воронежа. У листопаді 2023 року видання «Сирена» знайшло лише непрямі докази його причетності й зазначило, що над каналом працювало кілька людей, тому в статті «автор» означає канал. Ідентифікацію Туманова використано в реєстрі «Рупори Кремля» (запис від 18 травня 2026 року), санкції Україна запровадила указом № 588/2026. Юридично вона не доведена. У березні 2022 року Міноборони РФ опублікувало його військово-патріотичну пісню.

Скриншот: «Фокус», 5 червня 2023 року, матеріал про встановлення автора каналу.

Профіль у «Миротворці»: https://myrotvorets.center/criminal/tumanov-ylia-borysovych/. Його позначено як пропагандиста війни, який публічно підтримує агресію, фінансує й забезпечує підрозділи окупантів і бере участь у заходах, що героїзують військових злочинців. У профілі сказано, що «OSINT Бджоли» ідентифікували його як найвідомішого авіаблогера, а його внесок у підтримку агресії автори профілю вважають більшим, ніж у Татарського чи Дугіної. У реєстрі Туманова названо автором одного з найбільших російських військових телеграм-каналів про авіацію, який підтримує збройну агресію проти України й героїзує дії російських льотчиків. Зазначено також, що він допомагає російським військовим як посередник і продає мерч із символікою каналу, частину прибутку спрямовуючи на потреби окупаційних військ.

Критикує канал вибірково. У січні 2024 року втрату А-50 він пояснив неузгодженістю командування. У жовтні 2024 року заявив, що Су-34 ніхто не збивав: причина в помилках екіпажів і відмовах техніки. У січні 2026 року, коментуючи призначення Федорова міністром оборони України, глузував із російської кадрової системи (за даними dialog.ua). У червні 2026 року Fighterbomber переслав допис каналу «АДЕКВАТ Z» про курсантів, яких відправили в піхоту «на м’ясо». Слова про «м’ясо» належать автору допису, а коментар Fighterbomber захищає практику: у війну курсанти теж ішли на фронт, і ніхто не бачив у цьому нічого, крім подвигу. Поруч він глузує з заяви Медведєва про відсутність «правил» щодо Києва й відповідає тим, хто звинуватив його в наведенні на Керч.

Скриншот: цитата допису Fighterbomber про Су-34 у матеріалі «Фокусу».

Про чужі втрати канал пише інакше. 27 серпня 2023 року він висміює український звичай палити піаніно на згадку про загиблих льотчиків і радить кожному пілотові ЗСУ ще за життя подбати про купівлю піаніно, а в підрозділах створити запас «відразу підписаних». Допис переглянули 347 тис. разів.

Скриншот: канал Fighterbomber, 27 серпня 2023 року.

Інший допис визнає слабкість власної оборони. Коментуючи повідомлення The Wall Street Journal про паузу в українських ударах по російських НПЗ, автор пише, що «захистити НПЗ ні в кого все так само не виходить» попри сітки, «МОГи, посилені мерами й депутатами», «Цитаделі» та «інші слова й заяви». Це пряме визнання, висловлене як питання «як», а не «навіщо». Дата на скриншоті не видна.

Скриншот: канал Fighterbomber, допис про удари по НПЗ (дата не видна).

Онуфрієнко Михайло Борисович (нар. 19 січня 1965, Харків): критика стратегії поруч із лояльністю

Михайло Онуфрієнко — блогер і військово-політичний публіцист («mikle1»), у штаті телеканалу він не працює. Навчався в аспірантурі, у 1990-х торгував цінними паперами, з 2004 року займається публіцистикою, у 2009 році став співзасновником «Великої Русі». 30 березня 2022 року проти нього відкрито кримінальне провадження в Україні, 3 травня 2022 року YouTube видалив його канал.

У реєстрі «Рупори Кремля» (https://war-sanctions.gur.gov.ua/en/propaganda/persons/36254) його названо російським пропагандистом і блогером, який підтримує удари по критичній інфраструктурі України й у відео звинувачує Зеленського в «провокуванні війни». Профіль у «Миротворці»: https://myrotvorets.center/criminal/onufryenko-mykhayl-borysovych/. Його позначено як «зрадника Батьківщини» і «провокатора» із закидами в свідомому порушенні державного кордону через закриті пункти пропуску, пропаганді сепаратизму в інтернеті та українофобії.

Наприкінці 2022 року, судячи із заголовка його інтерв’ю Україна.ру про Сіверськ, невдачі стосувалися лише ЗСУ. 23 серпня 2023 року, після заколоту Пригожина, він випустив ролик «Суровікін, Херсон, заколот Пригожина» з підзаголовком про покарання невинних і нагородження непричетних. Про Курськ 17 серпня 2024 року говорив як про суто політичне рішення Києва. У квітні 2026 року в каналі глузує з «синдрому кота Леопольда» в російського начальства. 1 жовтня 2026 року в інтерв’ю Україна.ру визнає, що російські війська на Лиманському напрямку відступали, каже, що «нам потрібно змінювати стратегію», називає «вогняний вал» Шойгу причиною затягування війни й критикує «нездорову реакцію наших ЗМІ». 27 жовтня 2026 року пише в каналі: «Моліться на Путіна».

Скриншот: заголовок інтерв’ю «Україна.ру», 1 жовтня 2026 року.

Допис про удар по Феодосії показує, як та сама рамка працює на власних втратах. Онуфрієнко визнає, що вибух вибив шибки, постраждали порт і залізничний вокзал, пошкоджено великий десантний корабель «Новочеркаськ» і загинула людина, і одразу називає удар терористичним. Відео з місця він не публікує, бо це «доля нечесних блогерів». Далі пише, що такі удари не повернуть Мар’їнку й не скасують пів мільйона повісток, «це ніяк не скажеться на ході війни», а українці «трохи пострибають, перш ніж їх власний уряд пустить їх на м’ясо». Слово «м’ясо» тут стосується противника, а не власних втрат. Судячи з описаних подій, допис належить до кінця грудня 2023 року, дати на скриншоті немає.

Скриншот: канал «Михаил Онуфриенко Выпуски», допис про удар по Феодосії.

Чужі втрати він подає як привід для глузування. 17 серпня 2023 року публікує відео з похорону в Люботині на Харківщині й пише, що на відео потрапило, схоже, «все населення, що залишилося живим», а далі питає: «Як вам Майдан?».

Скриншот: канал «Михаил Онуфриенко Выпуски», 17 серпня 2023 року.

Висновки

У результаті дослідження можна зробити висновок, що:

Мова російських воєнкорів і медіаоглядачів про невдачі та втрати — це не хаотичний набір реакцій, а система стійких прийомів, яка склалася у 2022–2026 роках. Долгачов переносить невдачі на противника й називає власні втрати допустимими, Єгорцев тлумачить їх релігійно (а в особистому каналі визнає відступи й ставить лише процедурні питання, наприклад про визнання загиблими), Ворсобін озвучує тривогу чужими устами, ставить риторичні питання й критикує методи, не чіпаючи цілей, Fighterbomber пересилає чужі різкі слова й критикує окремі провали, Онуфрієнко критикує стратегію, залишаючись лояльним до Путіна. За ступенем відвертості ці прийоми утворюють шкалу — від відсутності власних невдач у мові Долгачова до відкритої критики воєнних рішень в Онуфрієнка.

Межа допустимого проходить не між лояльними й критичними, а між питаннями «як» і «навіщо». Про виконання, стратегію й звітність говорити можна, про цілі війни — ні, і жоден із п’ятьох не критикує Путіна від свого імені. Єдиний виняток — допис Ворсобіна від 1 березня 2022 року, де він питає, в ім’я якої мети йде війна; пізніше це питання лишилося хіба що в риторичних репліках.

Критика в такій системі виконує очевидну функцію: вона дозволяє говорити про війну відверто, не ставлячи під сумнів її мету. Вибірка мала й добрана вручну, тому ці висновки ілюструють закономірність, а не доводять її.

Використані джерела:

https://smotrim.ru/person/242526
https://war-sanctions.gur.gov.ua/en/propaganda/persons/23084
https://t.me/s/Dolg_z
https://ok.ru/group/70000036517926/topic/157296084421926
https://osintflow.com/news/diti-yak-rekvizit-propagandi/
https://ru.wikipedia.org/wiki/Егорцев,_Александр_Юрьевич
https://rg.ru/2022/11/17/vo-vremia-molitvy-russkih-soldat-proizoshlo-chudo-zamirotochila-ikona-bogorodicy.html
https://t.me/s/spastv?before=21715
https://ircity.ru/text/incidents/2023/10/23/72839411/
https://spastv.ru/aleksandr-egortsev-zhurnalist-v-okopah-chudesa-donetskoj-ikony-molitva-russkogo-soldata-russkij-kovcheg/
https://radiokp.ru/podcast/grazhdanskaya-oborona/578265
https://radiokp.ru/podcast/grazhdanskaya-oborona/655381
https://politnavigator.news/krymchane-boyatsya-odnogo-chtoby-ruka-moskvy-ne-zadrozhala-vorsobin.html
https://t.me/s/bomber_fighter?before=25649
https://focus.ua/voennye-novosti/570661-ukrainskie-osint-analitiki-ustanovili-avtora-rossiyskogo-kanala-fighterbomber-foto
https://tgwars.sirena.news/
https://war-sanctions.gur.gov.ua/en/propaganda/persons/36637
https://www.svoboda.org/a/samaya-lakomaya-tselj-rossiya-poteryala-unikaljnyy-samolet/32775281.html
https://focus.ua/voennye-novosti/672988-mog-li-ukrainskiy-f-16-sbit-rossiyskiy-su-34-kotoryy-sbrasyval-kaby-ekspert-dal-obyasnenie-video
https://rutube.ru/video/5b6e3b548c564d8144bd7196dbb0eabf/
https://belta.by/special/society/view/onufrienko-ob-atakah-vsu-na-kurskuju-oblast-publichnye-eskapady-dlja-kieva-vazhnee-situatsii-na-fronte-654823-2024/
https://ukraina.ru/20261001/mikhail-onufrienko-esli-rossiya-pomenyaet-strategiyu-to-naneset-vsu-fatalnoe-porazhenie-na-zemle-i-na-1083544137.html
https://t.me/onufrienko
https://myrotvorets.center/criminal/dolgachev-nikolaj-valerevich/
https://fedpress.ru/person/3292303
https://myrotvorets.center/criminal/vorsobyn-vladymyr-vladymyrovych/
https://ru.wikipedia.org/wiki/Ворсобин,_Владимир_Владимирович
https://rutube.ru/video/d6edf676388fe462dc49a5f8598bdc49/
https://war-sanctions.gur.gov.ua/en/propaganda/persons/36254
https://myrotvorets.center/criminal/onufryenko-mykhayl-borysovych/
https://myrotvorets.center/criminal/tumanov-ylia-borysovych/
https://www.dialog.ua/russia/327141_1768480773
https://osintflow.com/news/vorsobin-volodimir-volodimirovich/
https://osintflow.com/news/egortsev-alexander-yuryevich/
https://myrotvorets.center/criminal/ehortsev-aleksandr-yurevych/